Тимчасовий захист і притулок у Нідерландах: чому це різні правові шляхи

Українці під тимчасовим захистом і люди, які проходять звичайну процедуру притулку в Нідерландах, перебували в принципово різних умовах. В ефірі від 2 травня 2023 року Світлана Кошек пояснює цю різницю через доступ до роботи, свободу пересування, проживання та невизначеність після завершення спеціального режиму. Її головний висновок полягає в тому, що майбутнє українців не варто зводити ані до обіцянки автоматичного продовження, ані до сценарію миттєвого виїзду всіх без винятку.

Статтю підготовлено за ефіром від 2 травня 2023 року. Вона відтворює пояснення, оцінки та невизначеність, актуальні на дату розмови, і не описує подальші зміни правил.

Право вибору замість взаємних вказівок

Розмову Світлана починає з дискусії про те, чи захочуть українці залишитися в Нідерландах після війни. На її думку, тут не може бути єдиної правильної відповіді. Частина людей плануватиме повернення, частина шукатиме законний спосіб залишитися, а рішення залежатиме від особистих обставин, роботи, житла та можливостей у кожній країні.

Дискутувати про переваги й недоліки різних рішень можна, але це не дає права визначати чужий вибір. Людині корисно показати те, чого вона могла не врахувати, проте остаточне рішення залишається за нею. Світлана також закликає не переходити на особисті образи: протилежна думка може бути основою змістовної розмови, якщо її висловлюють із повагою.

Ця культура дискусії, на її погляд, буде особливо важливою після війни. Між тими, хто залишався в Україні, і тими, хто жив за кордоном, можуть виникати взаємні звинувачення. Людям в Україні може здаватися, що біженці безтурботно жили в Європі, тоді як самі біженці пам'ятатимуть гуртожитки, нестачу приватності, фінансові труднощі та необхідність починати життя спочатку. Обидві сторони можуть не бачити досвіду одна одної, тому повага до різних обставин важливіша за спробу нав'язати всім одну історію.

Кому був доступний тимчасовий захист

В ефірі окремо розглядається ситуація людей, які виїхали з України задовго до повномасштабного вторгнення. За правилами, які Світлана описувала на дату трансляції, сам український паспорт не давав автоматичного права на тимчасовий захист у Нідерландах, якщо людина не відповідала встановленим умовам перебування в Україні до визначеної дати.

На практиці люди намагалися знаходити обхідні шляхи, але Світлана відділяє такі випадки від прямого права за правилами. Якщо людина раніше законно жила в іншій країні, логічним напрямом могла бути саме ця країна. Якщо ж вона тривалий час перебувала в Нідерландах без відповідної підстави, одним із доступних правових шляхів залишався запит на звичайний притулок.

Важлива відмінність: можливість попросити притулок не означала гарантованого позитивного рішення. Це була окрема процедура, у якій потрібно було довести підстави для захисту. Вона була значно складнішою за включення до режиму тимчасового захисту.

Як виглядала звичайна процедура притулку

Світлана порівнює становище українців із досвідом людей, які прибували до Нідерландів як звичайні шукачі притулку. Після звернення така людина потрапляла до системи приймальних центрів і не могла самостійно обирати, де та з ким жити. Її свобода пересування, доступ до документів і можливість працювати були суттєво обмежені.

Через нестачу місць умови могли бути дуже важкими. В ефірі згадується ситуація, коли люди біля приймального центру були змушені спати просто неба. Водночас відмова від процедури могла означати необхідність залишити країну та ризик заборони на подальший в'їзд. Тому незадоволена умовами людина не могла просто піти й організувати своє перебування на власний розсуд.

Під час розгляду заяви шукачеві притулку потрібно було підтвердити, що повернення є небезпечним саме для нього або що в країні немає безпечної альтернативи. Усних повідомлень про погрози могло бути недостатньо: значення мали докази переслідування та обставини конкретної справи. Світлана нагадує, що до 2022 року українцям, які просили притулку через війну на сході країни, часто відмовляли, оскільки влада вважала, що вони можуть переїхати до безпечнішої частини України. Після повномасштабного вторгнення оцінка безпеки країни змінилася.

Доступ до роботи також не був рівним тому, який отримали українці під тимчасовим захистом. Шукачеві притулку доводилося чекати, а роботодавцю - оформлювати спеціальний дозвіл. До того ж робота була обмежена в часі. Для роботодавця така процедура могла бути надто складною, особливо коли рішення за заявою людини ще не було ухвалене.

Після позитивного рішення становище змінювалося: людина отримувала дозвіл на проживання та могла працювати. Однак це не гарантувало негайного переїзду до окремого житла. Через дефіцит соціального житла багато людей продовжували жити в центрах, хоча вже мали інший статус. Соціальне житло при цьому не було безкоштовним, а допомога передбачала рух до самозабезпечення та працевлаштування.

Чому українців не можна було прирівнювати до інших шукачів притулку

Українці під тимчасовим захистом могли вільніше пересуватися, працювати без такого дозволу для роботодавця, їздити до України, навчати дітей у звичайних школах і швидше входити в нідерландське суспільство. Саме тому Світлана називає некоректними прямі порівняння на кшталт: українці працюють, а інші біженці ні. Різниця виникала не лише через бажання людини працювати, а насамперед через різні правові можливості.

Водночас умови проживання українців дуже відрізнялися. Одні муніципалітети мали придатні будівлі, яким було достатньо невеликого облаштування, інші мусили ремонтувати занедбані приміщення або керувати кількома малими локаціями. За однакового розрахунку фінансування на місце результат міг бути зовсім різним.

Це не заперечує проблем адміністрації, конфліктів під час переселення чи браку приватності. Але оцінювати конкретну локацію варто з урахуванням її можливостей, а не виходити з припущення, що всі муніципалітети навмисно створювали погані умови. Світлана визнає, що серед відповідальних осіб могли бути люди з упередженнями, проте вважала, що загальне ставлення до українців на той момент залишалося доброзичливим.

Що могло статися після завершення захисту

На дату ефіру не було зрозуміло, як саме Нідерланди оформлять становище українців після завершення тимчасового захисту. Механічно перевести десятки тисяч людей до звичайних центрів притулку було практично неможливо. Так само дивно виглядала б раптова заборона поїздок до України для людей, які до цього роками могли вільно туди їздити.

Світлана припускала, що знадобиться автоматизований перехід або інший вид дозволу на проживання. Вона не видавала це за готове рішення й прямо визнавала, що чинне на той момент законодавство не давало очевидної практичної відповіді.

Окрема складність полягала в заявах на притулок, які були подані, але не розглядалися через дію тимчасового захисту. Після завершення спеціального режиму державі все одно довелося б юридично опрацювати ці заяви: розглянути їх, повідомити людей про рішення та визначити подальші кроки. Простого сценарію, за якого всі отримують наказ виїхати наступного дня, Світлана не вважала реалістичним.

Однак вона очікувала, що безкоштовне проживання, страхування та інші спеціальні заходи не триватимуть безстроково. Перехід до звичайного статусу означав би оплату житла й медичного страхування, податки та загальну відповідальність за власне забезпечення.

Інтеграція як практична перевага

На думку Світлани, сильнішу позицію мали б люди, які працюють, вивчають мову та можуть самі себе забезпечувати. Це не була гарантія дозволу на проживання, але така інтеграція могла зробити продовження законного перебування логічнішим для країни.

Людям із дипломами вона радила не зупиняти пошук, навіть якщо перша робота не відповідала кваліфікації. В ефірі наведено приклад фахівчині з біологічною освітою, яка почала з простої роботи в ботанічному саду, поступово потрапила до лабораторії, проявила свої знання й отримала перспективу професійного навчання та іншої візи.

Цей шлях не подається як швидкий або універсальний. Самій Світлані після переїзду також довелося працювати на прибиранні, розносити газети й доглядати за чужими дітьми, поки вона вивчала мову та заново будувала кар'єру. Професійне відновлення після міграції може займати роки, але попередній досвід і знання допомагають пройти його швидше.

Хвороба також не була автоматичною підставою залишитися. За поясненням у цьому ефірі, потреба в постійному лікуванні сама собою не гарантувала гуманітарного дозволу, якщо лікування було доступне в країні походження, навіть коли його якість чи умови відрізнялися.

Від спеціального захисту до самостійного життя

Головна практична думка ефіру полягає в тому, що тимчасовий захист давав українцям значно більше свободи, ніж звичайна процедура притулку, але не обіцяв безстрокового утримання або автоматичного постійного статусу. Майбутні рішення на дату розмови ще не були визначені, тому будувати плани лише на припущенні про продовження допомоги було ризиковано.

Світлана закликає використовувати доступний час для мови, роботи, професійного розвитку та пошуку законних підстав для подальшого проживання. Не кожен захоче залишитися, і не кожен зможе це зробити. Але особиста самостійність розширює вибір: повернутися, перейти на інший статус або продовжити життя в Нідерландах уже не лише як людина під тимчасовим захистом.