До повномасштабного вторгнення харків'янка Тетяна Момот не збиралася починати життя заново. Вона мала дві освіти, власний імпортний бізнес у сфері краси, європейських партнерів і родину, яка потребувала її турботи. Майже у 60 років Тетяна вже не шукала нових проєктів і готувалася до стабільнішого періоду. Війна зруйнувала ці плани, а вимушений переїзд до Нідерландів поставив перед нею інше завдання: знайти сенс, роботу та спосіб жити далі в умовах, де майбутнє неможливо передбачити.
Матеріал підготовлено за інтерв'ю, опублікованим 31 серпня 2024 року, і відображає особистий досвід та обставини Тетяни Момот на той час.
Слухати статтю
Життя, яке не планували залишати
Тетяна народилася і прожила все життя в Харкові. За першою освітою вона лікарка-педіатриня, але недовго працювала за фахом. У складні 1990-ті молодій родині потрібен був дохід, тому вона перейшла до бізнесу, пізніше здобула економічну освіту, а протягом останніх 15 років перед війною розвивала власне підприємство.
Її компанія імпортувала з Європи товари для індустрії краси. Робота давала достатній заробіток, можливість підтримувати родину та багато професійних контактів. Тетяна регулярно їздила до Європи, зокрема мала партнерку в Нідерландах. Іноді через труднощі ведення бізнесу в Україні виникало емоційне бажання виїхати, але реального плану еміграції не було.
Навпаки, перед 2022 роком життя здавалося влаштованим. Тетяна з чоловіком зробили ремонт, вона склала дипломи й сертифікати в папку, вирішивши, що нове навчання їй уже навряд чи знадобиться. Поруч, на Салтівці, жили свекруха після інсультів і брат чоловіка з інвалідністю, про яких потрібно було піклуватися. У квітні родина планувала подорож до нідерландських тюльпанових полів, а не переїзд до іншої країни.
Виїзд, розрахований на кілька місяців
Напередодні вторгнення Тетяна повернулася з відрядження до Харкова. Вранці 24 лютого родина прокинулася від вибухів. Особливо болісною була неможливість зрозуміти, що відбувається з рідними на півночі міста: зв'язок зникав, а обстріли було чути саме з того напрямку.
Спочатку здавалося, що все триватиме кілька днів. Але приблизно на третій день стало зрозуміло, що потрібно ухвалювати рішення. Виїзд ускладнювався станом родини. Свекруха майже не пересувалася, братові чоловіка було дуже важко переносити будь-яку зміну обстановки, сам чоловік також мав проблеми зі здоров'ям. На десятий день усі разом виїхали автомобілем, поклавши до багажника теплі речі та запас засобів догляду. Ніхто не готувався залишатися надовго.
Дорогою допомагали друзі й волонтери, які знаходили місця для ночівлі. Після кількох днів на заході України родина зрозуміла, що грошей на тривале проживання в готелі не вистачить. Через Польщу вони поїхали до Нідерландів, про які Тетяна вже мала певне уявлення завдяки попереднім діловим поїздкам.
Першим житлом став готель біля Схіпгола. Готельна кімната лише підтримувала відчуття тимчасовості: здавалося, що за місяць або два можна буде повернутися. Фізично родина перебувала біля Амстердама, але думками Тетяна залишалася в Харкові, постійно перевіряла новини й сигнали тривоги. Нове місце саме собою не приносило радості.
Волонтерство як повернення до життя
Приблизно через два місяці Тетяна відчула, що нескінченно чекати не можна. Водночас вона розуміла власні обмеження: ніколи не працювала фізично й через вік та здоров'я не могла розраховувати на важку роботу. Англійської вистачало для листування, контрактів і звичайного спілкування, але нідерландської вона ще не знала.
Повернення до косметичного бізнесу також не приваблювало. Після пережитого розмови про процедури та зморшки втратили для неї колишній сенс. Вона бачила англомовні вакансії консультантки з краси й припускала, що могла б отримати таку роботу, але не відчувала, що здатна займатися нею з повною віддачею. Хотілося робити щось корисніше для людей.
Відновити давню лікарську кваліфікацію було нереалістично швидко. Для підтвердження диплома були потрібні роки, високий рівень нідерландської мови та актуальні професійні знання. Тому Тетяна подала резюме на волонтерську позицію в лікарні. Відбір виявився серйозним: співбесіди та перевірка, необхідна через доступ до пацієнтів і медичного середовища.
У кардіологічному відділенні поліклініки в Бевервейку вона допомагала знімати електрокардіограми, викликала пацієнтів і пояснювала прості дії. Медична частина була знайомою, а потрібні нідерландські фрази колега записала для неї заздалегідь. Тетяна вивчила їх і спочатку повторювала майже механічно.
Помилки траплялися, іноді кумедні, але пацієнти та колеги реагували доброзичливо. Тетяна радить ставитися до себе з гумором і не сприймати кожну неточність як катастрофу. Важливу роль відіграло й оточення: напарниця Ребека запрошувала родину в гості, допомагала з листами, документами, паркуванням і звичайними побутовими питаннями.
Головний результат: волонтерство стало не лише заняттям, а й своєрідною психологічною опорою. Робочий ритм займав думки, щоденна нідерландська мова переставала бути абстрактним предметом, а коло знайомств поступово розширювалося. Майже рік такої роботи допоміг Тетяні повернути відчуття власної спроможності.
Роботу принесло не оголошення, а знайомство
Згодом стало зрозуміло, що тимчасовість затягується і потрібно заробляти. Тетяна розглядала різні пропозиції, але намагалася чесно оцінювати, що їй підходить. Робота на конвеєрі косметичної фабрики вимагала тривалого виконання одноманітних операцій, чого вона не могла собі уявити. У лікарні пропонували лише один оплачуваний день на тиждень, а їй потрібна була повноцінніша зайнятість.
Вирішальним став нетворкінг. Тетяна не обмежувалася надсиланням резюме, а розповідала про пошук роботи знайомим, сусідам і навіть людям, з якими регулярно бачилася в місті. На зустрічі мешканців будинку вона також прямо сказала, що готова працювати й розглядати різні варіанти.
Через місяць або півтора сусідка написала їй про вакансію асистентки стоматолога. Тетяна ніколи не працювала в стоматології й знала цю сферу лише як пацієнтка, але погодилася спробувати. Вона пройшла дві співбесіди та отримала місце серед кількох кандидатів. На рішення могла вплинути добра репутація іншої української працівниці, яка вже працювала в клініці, але самій Тетяні все одно потрібно було довести, що вона впорається.
Перший контракт уклали на пів року. Коли настав час його продовжувати, нідерландські знайомі порадили їй не мовчати про зарплату та професійний розвиток. Тетяні це здавалося нескромним, але вона попросила підвищення й отримала його. Так само прямо сказала, що хоче навчатися, після чого пройшла курс із рентгенографії.
Нова професія без ілюзій про легкість
Для роботи асистенткою стоматолога Тетяні не була потрібна реєстрація лікаря і загалом не вимагалася медична освіта. Проте сама робота виявилася значно складнішою, ніж вона уявляла. Потрібні уважність до деталей, знання інструментів, стерилізація, точна підготовка робочого місця та злагоджена взаємодія зі стоматологом.
Вона асистує під час пломбування та інших процедур, а під час імплантації може допомагати основному асистентові. Особливо вразила її технологічність сучасної стоматології: мікроскопи, постійний рентгенівський контроль і тривала спільна робота лікаря та асистента. За словами Тетяни, якби вона заздалегідь знала весь обсяг необхідних знань, то могла б злякатися й навіть не спробувати.
Вона не називає цей перехід стрімкою кар'єрою. Для неї це насамперед життя, зайнятість і можливість поступово вчитися. Тетяна визнає, що їй ще багато чого потрібно опанувати. Власний бізнес також залишається одним із можливих варіантів, але вона не хоче обіцяти собі те, для чого поки не відчуває достатньо енергії.
Як жити без визначеного плану
Невизначеність була однією з головних причин її тривалого пригніченого стану. Тетяна звикла будувати плани, а після переїзду не могла відповісти навіть на запитання, де й ким буде через кілька років. Згодом вона навчилася не вимагати від себе такої відповіді.
Тепер її орієнтир простіший: не чекати, поки життя почнеться знову, а жити в наявних обставинах. Вона продовжує вивчати нідерландську, склала внутрішнє оцінювання приблизно на рівні B1 і розглядає різні подальші шляхи. Серед них можуть бути нові професійні курси або власна справа, але ці плани залишаються гнучкими.
Родина водночас потребує багато уваги. Брат чоловіка після важкої адаптації почав регулярно відвідувати спеціалізований центр, де має заняття та звичне коло людей. Свекруха отримала необхідну допомогу й щодня гуляє з ролатором. Чоловік переніс операцію із заміни суглоба та проходив реабілітацію. Можливість отримати цю підтримку не скасовує пережитого, але полегшує щоденне життя сім'ї.
Для людей старшого віку Тетяна не пропонує швидкого рецепта. Її власний шлях складався з багатьох маленьких кроків: вийти до людей, погодитися на волонтерство, говорити недосконалою мовою, питати про роботу, надсилати резюме й нагадувати про себе. Відмови вона радить сприймати як нормальну частину пошуку, а не як доказ того, що після 50 років уже пізно щось змінювати.
Робота поруч із нідерландцями дала їй більше мовної практики та побутових підказок, ніж ізольоване навчання. Волонтерство привело до знайомств, знайомства - до вакансії, а готовність учитися перетворила випадкову можливість на нову професію. Майбутнє Тетяни й далі не визначене наперед, але вона більше не ставить життя на паузу. Її відповідь невизначеності - працювати, вчитися, допомагати близьким і залишатися відкритою до наступного кроку.
