Чому домовленість ЄС про притулок не зупиняє міграційний потік

У червні 2023 року країни Європейського Союзу змогли погодити спільний підхід до реформи системи притулку. Це було важливим політичним кроком, але не рішенням, здатним одразу зупинити міграцію або звільнити переповнені центри приймання. В ефірі Світлана Кошек пояснює, як виникло навантаження на систему, чому країнам роками було складно домовитися і як ці процеси опосередковано стосувалися українців під тимчасовим захистом.

Матеріал відображає зміст ефіру від 13 червня 2023 року та описує домовленості й пропозиції, які обговорювалися на той момент, а не чинні універсальні правила.

Кому призначена система притулку

В основі права на притулок лежить гуманний принцип: якщо людині загрожує небезпека і вона опинилася на території іншої держави, її обставини мають розглянути, а за наявності підстав - надати захист. Однак люди, які залишають свої домівки, перебувають у різних правових і життєвих ситуаціях.

Одні рятуються від війни або переслідування, інші переміщуються в межах власної країни, а хтось їде насамперед через бідність і відсутність перспектив. Саме по собі прагнення до кращого життя зрозуміле, але воно не завжди створює право на притулок. Водночас визначити справжні обставини конкретної людини буває складно, особливо якщо в неї немає документів або її історію неможливо швидко перевірити.

Світлана нагадує, що до повномасштабного вторгнення Україну вважали безпечною країною. Після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася, а українцям у ЄС надали тимчасовий захист. Це окремий механізм, тому становище українців не можна повністю ототожнювати зі звичайною процедурою надання притулку.

Обіцянки посередників і небезпечний шлях

На міграції заробляють посередники, які продають людям привабливий образ Європи. Вони обіцяють житло, роботу, рівність і швидкий добробут, але замовчують ризики дороги, правові обмеження та ймовірність відмови в притулку. Людина платить за перевезення, долає небезпечний морський маршрут, а після прибуття може опинитися без статусу, роботи й нормального місця для ночівлі.

У показаному під час ефіру сюжеті з Парижа жінки з дітьми ночували біля метро, а підлітків розміщували в непристосованій будівлі з обмеженою кількістю місць. Люди розповідали, що очікували безпеки й нормального життя, але зіткнулися з бездомністю та невизначеністю. Цей приклад показував розрив між обіцянками перевізників і реальною спроможністю європейських міст прийняти всіх прибулих.

Схожі пастки стосуються й українців. Світлана застерігає від пропозицій, у яких із працівника вимагають гроші за саме працевлаштування. На її думку, така вимога вже є серйозним сигналом небезпеки: людина ризикує потрапити в залежність від посередника замість отримання обіцяної роботи.

Чому стара система перестала працювати

За Дублінськими правилами заявою про притулок переважно мала займатися країна, через яку людина вперше потрапила до ЄС. Коли заявників було менше, така схема здавалася керованою. Зі зростанням потоку навантаження розподілилося нерівномірно: морські маршрути передусім приводили людей до Італії та Греції, тоді як багато хто прагнув далі до Франції, Німеччини, Нідерландів або Великої Британії.

Країни на зовнішньому кордоні не хотіли самостійно відповідати за всіх прибулих. Інші держави не поспішали приймати людей, які спочатку перетнули чужий кордон. Через це судна могли довго чекати дозволу на висадку, а уряди сперечалися, хто має надати місце та розглянути заяви.

Після відмови в притулку проблема не зникала. Потрібно було встановити громадянство людини, отримати згоду країни походження, організувати повернення та утримувати заявника до відправлення. Якщо документів немає, а держава не підтверджує готовність прийняти свого громадянина, виконати рішення складно. Увесь цей час потрібні місця, працівники, охорона, харчування і медична допомога.

Що передбачала домовленість країн ЄС

У червні 2023 року країни ЄС погодили підхід, який мав поєднати суворіший контроль зовнішнього кордону із солідарністю між державами. Одним із напрямів було швидше попереднє оцінювання заяв: якщо шанс на захист низький, людину планували не допускати до тривалого очікування всередині Союзу.

Обговорювалася і співпраця з країнами по інший бік Середземного моря. Ідея полягала в тому, щоб стримувати небезпечні морські маршрути та створити можливість оцінювати перспективи заяви ще до прибуття людини до ЄС. Світлана звертає увагу на суперечність такого плану: країнам-партнерам потрібно забезпечити розміщення і базові потреби людей, хоча вони самі можуть бути небагатими та не завжди готовими приймати велику кількість мігрантів.

Інший елемент стосувався розподілу відповідальності всередині ЄС. Держава могла прийняти частину заявників з перевантаженої країни або зробити фінансовий внесок замість переселення. В ефірі йшлося про суму близько 20 тисяч євро за одну людину в тодішній моделі. Це не означало, що мігрантів просто продавали чи купували. Йшлося про спосіб компенсувати країнам витрати на розміщення та розгляд заяв, хоча сама конструкція викликала гострі етичні й політичні суперечки.

Особливо складними залишалися питання сімей із неповнолітніми дітьми та підлітків, які прибувають без дорослих. З одного боку, держави прагнули уникнути зловживань процедурою возз'єднання сім'ї. З іншого - європейські правила зобов'язували враховувати вразливість дітей. Тому спільне рішення вимагало не лише контролю, а й узгодження гуманітарних гарантій.

Чому центри приймання переповнювалися

На прикладі нідерландського центру в Тер-Апелі Світлана показує практичний бік кризи. Саме туди прибували люди для первинної реєстрації, але місць бракувало, і частина заявників спала надворі. Навіть якщо фактичний потік був нижчим за очікуваний, щотижневе прибуття нових людей продовжувало тиснути на систему.

Кожна заява потребувала перевірки. На період розгляду людині треба було забезпечити дах над головою, їжу та медичну допомогу. Після позитивного рішення виникало наступне завдання - житло та інтеграція. Після негативного - організація повернення, яка могла затягнутися через відсутність документів або співпраці з країною походження.

Світлана пов'язує з цією невизначеністю і соціальні ризики. Коли людина місяцями не може легально працювати, не має стабільного статусу та живе в поганих умовах, зростає небезпека експлуатації, нелегальної зайнятості або злочинності. Це не робить усіх заявників злочинцями, але тривале бездіяльне очікування не допомагає ані їм, ані суспільству.

Робота та інтеграція замість років очікування

Один із головних висновків ефіру стосується доступу до праці. Раніше біженці могли роками залишатися залежними від допомоги, перш ніж повноцінно включитися в життя країни. Досвід українців показав інший сценарій: багато людей почали працювати вже через кілька місяців, не чекаючи багаторічної інтеграційної процедури.

Позиція Світлани: працездатна людина має отримати можливість якомога швидше працювати та жити за правилами країни, яка її прийняла. Збереження власної культури й ідентичності цьому не суперечить. Проблема виникає не через походження, колір шкіри чи віру, а тоді, коли людина відмовляється дотримуватися місцевих правил і брати участь у суспільному житті.

Водночас гуманітарний мінімум має залишатися для кожного, хто перебуває на території країни: безпечне місце для сну, їжа та необхідна медична допомога. Це не обов'язково означає негайне отримання окремого соціального житла. В ефірі Світлана виступає за простіше тимчасове розміщення та швидший перехід до самостійного забезпечення для тих, хто може працювати.

Як це могло стосуватися українців

Домовленість про притулок не змінювала безпосередньо правила тимчасового захисту для українців. Її можливий вплив був опосередкованим. Якщо кількість необґрунтованих заяв вдавалося скоротити, у міграційних служб, центрів розміщення та муніципалітетів могло звільнитися більше часу й ресурсів для людей, які мають підстави для захисту.

Світлана вважала, що ставлення до українців відрізнялося ще й через їхнє швидке працевлаштування та включення в місцеве життя. Вона розглядала інтеграцію українців як довгостроковий зв'язок між Україною та Європою, незалежно від того, хто згодом повернеться, залишиться або житиме між двома країнами. Проте це була її оцінка тогочасних тенденцій, а не оголошене рішення про майбутній статус усіх українців.

Європейська домовленість 2023 року була лише початком подальшого політичного й законодавчого процесу. Вона показала, що країни визнали неспроможність старої системи, але не усунула причин міграції та не дала миттєвої відповіді на всі практичні питання. Головним досягненням Світлана вважала саму здатність держав із різними інтересами домовлятися, зберігаючи гуманітарні принципи та шукаючи спільну відповідальність.