Після тимчасового захисту: які шляхи для українців розглядали в ЄС у 2024 році

Завершення тимчасового захисту не обов'язково мало вести всіх українців одним маршрутом. У липні 2024 року Світлана Кошек розібрала європейський програмний документ, у якому пропонували зберегти якомога більше варіантів: добровільне повернення, перехід до процедури надання притулку, національні або нові європейські захисні статуси, робочі дозволи та інші підстави проживання. Це були не готові індивідуальні рішення, а бачення того, як підготувати поступовий і передбачуваний перехід.

Матеріал відтворює зміст ефіру від 22 липня 2024 року та описує пропозиції й правові обставини, актуальні на ту дату. Згадані майбутні статуси та зміни не слід сприймати як уже запроваджені правила.

Чому тимчасовий захист вважали вдалим, але недостатнім

Директива про тимчасовий захист дала змогу швидко надати великій кількості людей правовий статус і базові соціально-економічні права. Окремою перевагою стала гнучкість: українці могли підтримувати зв'язок із родиною, майном і землею в Україні, подорожуючи туди й назад без автоматичної втрати захисту. Для звичайної процедури надання притулку такі поїздки могли мати зовсім інші наслідки.

Водночас головна слабкість цього механізму закладена в самій його назві: він тимчасовий. Невизначеність заважала людям будувати довгострокові плани, вивчати мову, підтверджувати кваліфікацію, шукати стабільну роботу та самостійне житло. У документі наголошували, що передчасне припинення захисту саме собою не змусить людей повернутися. Воно радше може спричинити паніку та масове звернення по притулок, до якого міграційні служби не готові.

На момент ефіру продовження тимчасового захисту ще на рік уже було погоджене. Світлана пояснювала це не як остаточне розв'язання питання, а як додатковий час для підготовки наступних статусів і зрозумілих правил переходу.

Чотири принципи майбутнього переходу

У розібраному документі було сформульовано чотири орієнтири. Перший - ураховувати не лише позицію української влади, а й потреби самих переміщених людей, зокрема безпекові, економічні та демографічні обставини. Рішення мають спиратися на усвідомлений вибір, а примусу слід уникати настільки, наскільки це можливо.

Другий принцип - залишити людям кілька реальних варіантів. Якщо людину фактично підштовхують до єдиного маршруту, вона може звернутися по притулок лише через страх залишитися без статусу. Третій принцип - європейська узгодженість: держави мали завчасно підготувати стратегії та пояснити їх людям, щоб перехід не перетворився на хаотичний пошук кращих умов у різних країнах. Четвертий - повага до прав людини, причому не лише громадян України, а й громадян третіх країн, які також потрапили під дію тимчасового захисту.

Основна логіка документа: варіанти не повинні взаємно виключати один одного. Різним людям потрібні різні рішення, а остаточний вибір залежатиме від їхніх обставин і від правил, які держави ще мали розробити.

Добровільне повернення та відновлення України

Першим шляхом була допомога з добровільним поверненням. У документі воно пов'язувалося з безпекою, гідністю та можливістю побудувати стале життя. Йшлося не лише про відсутність бойових дій, а й про доступ до житла, землі та засобів існування. Для сімей із дітьми мав ураховуватися навчальний рік, а для людей з інвалідністю, тих, хто проходить спеціальне лікування, пенсіонерів та інших вразливих груп - їхні особливі потреби.

Світлана звертала увагу, що повернення не мало виглядати як одномоментне масове переселення. Передбачалася тривала співпраця з Україною та організаціями, які мають досвід реінтеграції, а також зв'язок із відновленням постраждалих регіонів. Матеріальні стимули чи допомога могли заохочувати повернення, але сам документ підкреслював його добровільний характер.

Водночас автори визнавали, що значна частина людей може не повернутися навіть після припинення бойових дій або чекатиме, доки безпечним стане саме їхній регіон. Тому пропонувалося зберігати можливість маятникового переміщення між Україною та ЄС. Перспектива вступу України до ЄС також могла змінити сенс такого переходу, адже підготовка до членства поступово пов'язувалася зі свободою пересування та доступом до європейського ринку праці. На дату ефіру це залишалося перспективою, залежною від перебігу вступного процесу, а не гарантованим строком чи правом.

Притулок як можливий, але складний маршрут

Тимчасовий захист є частиною європейської системи притулку, тому можливість подати заяву про міжнародний захист зберігалася. У розборі також зазначалося: якщо розгляд заяви триває після завершення тимчасового захисту, процедуру все одно мають довести до рішення. За певних умов відмова під час дії директиви не позбавляла людину раніше отриманого тимчасового захисту до завершення його строку.

Однак Світлана не представляла притулок як очевидно вигіднішу заміну. Масові заяви могли перевантажити міграційні служби й залишити багатьох людей у багаторічному очікуванні. Високий відсоток позитивних рішень у тодішній статистиці не можна було автоматично переносити на всіх українців: заяви могли подавати люди із заздалегідь сильнішими справами, зокрема громадяни третіх країн, які вже мали захист в Україні.

Невирішеними залишалися й питання Дублінської системи: яка країна має розглядати заяву людини, що раніше перебувала під тимчасовим захистом в іншій державі, та як уникнути повторного переміщення між країнами. Відрізнялися також доступ до праці, житла, освіти та возз'єднання сім'ї. Тому в документі пропонували готувати спільні правила, зрозумілі критерії та, якщо це можливо, прискорену процедуру для чітко визначених груп. Без простих критеріїв індивідуальна перевірка великої кількості справ могла створити тривалі затримки.

Гуманітарні та нові європейські статуси

Ще одним напрямом були національні форми гуманітарного захисту для людей, які не відповідають умовам статусу біженця, але все одно потребують захисту. Такі дозволи існували в різних країнах, проте мали різні назви, умови та практику застосування. Оскільки це національне законодавство, ЄС міг рекомендувати ширше використання таких механізмів, але не міг повністю уніфікувати їх.

Саме тому окремо розглядалася ідея нового статусу на рівні ЄС. Він міг би одночасно зберігати законне проживання та частину наявних прав, дозволяти підтримувати зв'язок з Україною, брати участь у її відновленні й поступово готуватися до можливої свободи пересування після вступу країни до ЄС. Згадувалася й раніше запропонована модель тривалого дозволу, але на момент ефіру вона не стала конкретною політичною ініціативою. Отже, йшлося про напрям пошуку, а не про доступний документ, на який уже можна було подаватися.

Робочі дозволи та зарахування прожитих років

Окремий великий блок стосувався переходу на дозволи, пов'язані з роботою. Деякі країни вже відкривали такі можливості, але правила залишалися національними. У документі пропонували прибрати зайві перешкоди для переходу з тимчасового захисту на Блакитну карту ЄС та інші робочі підстави, адже багато українців мали освіту й досвід, які не відповідали роботі, знайденій після вимушеного переїзду.

Обговорювали також єдиний дозвіл на проживання і роботу та європейську платформу кадрового резерву, яка мала поєднувати роботодавців із працівниками з країн поза ЄС. Проте Світлана наголошувала і на ризиках: робочий статус може посилити залежність від роботодавця та створити простір для експлуатації, особливо після розірвання контракту або під час трудового спору. Отже, разом зі спрощенням доступу були потрібні механізми захисту працівника.

Важливою рекомендацією було переглянути правила довгострокового резидентства ЄС і розглянути зарахування років, проведених під тимчасовим захистом. На дату ефіру ці роки не зараховувалися автоматично для постійного проживання чи громадянства. Підтримка такого перегляду в програмному документі ще не означала, що правило вже змінилося.

Рішення потрібні не лише тим, хто працює

Робочий маршрут не може бути універсальним. Документ окремо вимагав паралельно розробляти варіанти для студентів, літніх людей, осіб із травмами або проблемами зі здоров'ям, людей з обов'язками з догляду та інших вразливих груп. Також могли виникати труднощі в тих, хто не має чинного паспорта чи інших документів, необхідних для оформлення проживання в окремих країнах.

На думку Світлани, це було принципово важливим сигналом: людей, які об'єктивно не можуть забезпечити себе працею, не залишали поза рамкою обговорення. Водночас конкретного готового дозволу для кожної такої групи документ ще не давав.

Підсумкова мета запропонованої дорожньої карти полягала в тому, щоб люди завчасно знали свої можливості й могли зробити усвідомлений вибір. Добровільне повернення, притулок, гуманітарний або новий захисний статус, працевлаштування та інші підстави мали розвиватися паралельно. Ефір давав підстави для обережного оптимізму, але не обіцяв автоматичного права залишитися кожному: попереду були складні правила, індивідуальні умови та рішення, які на той момент іще належало ухвалити.