Від гастарбайтерів до діаспори: чого українцям варто навчитися з міграційної історії Нідерландів

Українська діаспора в Нідерландах лише набуває виразних обрисів. Багато людей досі планують життя на пів року чи рік уперед, адже не знають, коли закінчиться війна і які правила діятимуть далі. Проте міграційна історія самих Нідерландів дає змогу подивитися на довший період. Досвід італійських, іспанських, турецьких і марокканських працівників показує, як люди, яких вважали тимчасовими гостями, залишилися, створили сім'ї, бізнеси й організації та стали частиною країни. Для українців це не готовий сценарій, але важливе нагадування: майбутня діаспора формується вже сьогодні.

Матеріал підготовлено за ефіром від 26 серпня 2024 року. Історичні оцінки, приклади та відповіді про становище українців відображають зміст і часовий контекст цього ефіру.

Коли країна одночасно втрачала і шукала людей

Після Другої світової війни Нідерланди відновлювали зруйновану економіку та інфраструктуру. Роттердам був майже знищений бомбардуваннями, багатьох товарів не вистачало, а рівень життя викликав невдоволення. Країна щойно досягла населення у 10 мільйонів, і вже тоді звучало знайоме твердження, що жити стає надто тісно.

Чимало нідерландців думали про еміграцію. У підсумку близько 400 тисяч людей виїхали переважно до Австралії, Канади та Нової Зеландії. Більшість із них не повернулася. Однак економіка відновлювалася швидше, ніж очікували: відкривалися фабрики й заводи, розвивалися порти, а для шахт, металургії та іншої важкої праці бракувало робочих рук. Місцеві працівники часто не хотіли йти на ці роботи, тому роботодавці почали домагатися дозволів на найм іноземців.

Спочатку діяли окремі домовленості з європейськими країнами. У 1955 році розширили набір працівників з Італії, згодом з'явилися угоди з Іспанією та Грецією. У 1964 році було укладено домовленість із Туреччиною, а в 1969 році - з Марокко. Саме ці рішення відкрили шлях масовій трудовій міграції.

Тимчасові працівники, які не виявилися тимчасовими

Рекрутингові бюро їздили містами й селами, відбираючи молодих здорових чоловіків для важкої некваліфікованої праці. За спогадами самих мігрантів, огляди були принизливими: перевіряли зуби, м'язи та фізичну витривалість. Від кандидатів могли вимагати хоча б знання алфавіту, тоді як нідерландською чи англійською більшість не володіла.

Люди погоджувалися через бідність і безробіття вдома. Вони приїздили самі, без родин, отримували контракти на пів року, рік або два і намагалися заробити якомога більше. Робота у дві чи три зміни, низька оплата та переповнені гуртожитки були звичайним явищем. Один із колишніх працівників згадував, що значну частину його невеликої зарплати відраховували за житло. Інші розповідали про клопів і бліх у кімнатах, ранні зміни та довгі нічні дороги додому пішки.

Побутові труднощі теж звучать дивовижно сучасно. Мігранти скаржилися на незвичну їжу, холодні страви та відсутність продуктів, до яких звикли. У газетах обговорювали їхні запахи, звички й нібито небажання пристосовуватися. Частина людей шукала приватне житло, селилася разом із кількома знайомими або створювала стосунки з місцевими жінками.

Помилка держави: усіх цих людей вважали гастарбайтерами, тобто гостями, які попрацюють і поїдуть. Через це їхньою інтеграцією практично не займалися. Але роботодавцям було вигідніше продовжувати контракти вже навченим працівникам, ніж постійно набирати нових. Люди залишалися, згодом отримували право на постійне проживання, а у 1973 році стало можливим возз'єднання сімей. Те, що планували як коротку трудову програму, перетворилося на довготривалий міграційний процес.

Як виникли громади, бізнеси й нові покоління

Після приїзду дружин і дітей стало очевидно, що мігрантам потрібні школи, мовне навчання та інші умови для повноцінного життя. Водночас самі громади вже почали створювати власну інфраструктуру. Відкривалися мечеті, кафе, продуктові крамниці, перукарні та різноманітні сервіси. Формувалися райони, де поруч жили люди зі спільною мовою та культурою.

Таке середовище давало підтримку, але могло й утримувати людину всередині закритого кола. Наступні покоління вже народжувалися в Нідерландах і вважали країну своєю, водночас зберігаючи культуру батьків. Тому одна діаспора виявилася дуже неоднорідною: одні люди повністю ввійшли в нідерландське суспільство, інші навіть через десятиліття залишилися від нього віддаленими.

Показовими для Світлани стали спогади брата й сестри, які приїхали до Нідерландів у 1973 році. Чоловік починав із важкої роботи на фабриці, де обпікав пальці, обробляючи гарячих курей. Пізніше він здобув освіту, знайшов кращу роботу й добре опанував нідерландську. Його сестра працювала прибиральницею без належного захисту, пережила принизливу ситуацію в магазині й через багато років воліла давати інтерв'ю турецькою. Спільний час приїзду та одна родина не привели їх до однакового відчуття країни.

Важливий висновок: самі роки проживання не гарантують ані інтеграції, ані відчуття дому. Вирішальними стають мова, освіта, робота, соціальні зв'язки та готовність користуватися можливостями країни. Водночас травматичний перший досвід може надовго визначити ставлення людини до нового суспільства.

Дефіцит житла і спротив міграції повторюються

Коли після економічного підйому почався спад, ставлення до іноземних працівників погіршилося. Їх звинувачували в тому, що вони забрали житло, засмічують райони, погано поводяться й не хочуть пристосовуватися. Відбувалися навіть напади на гуртожитки. Особливо гучним був аргумент, що Нідерланди переповнені, а будинки потрібно віддати нідерландцям.

Світлана звертає увагу, що ця суперечка фактично триває досі. У різні періоди перемагає то потреба в робочих руках, то вимога обмежити міграцію через нестачу житла. Сам дефіцит житла не виник разом з українцями: населення країни давно зростає швидше, ніж житловий фонд, а нові обмеження на будівництво додатково ускладнили ситуацію.

Погроми стали коротким і засудженим епізодом, після якого громади почали цивілізовано захищати свої права. Спершу виник спільний міграційний фонд для людей різного походження, а згодом численні організації та фонди окремих громад. Держава також усвідомила наслідки попередньої бездіяльності: почали відкривати інтеграційні школи й розвивати програми, які з часом стали обов'язковими для багатьох новоприбулих.

Якою може стати українська діаспора

Українці зараз стоять на початку схожого, хоча не тотожного процесу. Частина людей повернеться після завершення війни або перемир'я. Дехто згодом знову приїде, бо вже не почуватиметься повністю вдома ні в Україні, ні в Нідерландах. Інші залишаться, створять сім'ї, підприємства та організації, а їхні діти говоритимуть про Нідерланди як про власну країну.

Перед кожною людиною постає вибір між замкненістю та взаємодією. Велика громада дозволяє працювати лише з українцями, користуватися тільки українськими послугами й жити майже без контактів із нідерландським суспільством. Інший шлях передбачає вивчення мови, професійний розвиток, участь у житті країни та обмін культурами. На думку Світлани, українці культурно близькі до Нідерландів, але в їхньому мисленні ще можуть зберігатися звички, які підштовхують відгородитися від нового середовища.

Мова має безпосередній вплив і на роботу. Без нідерландської можна знайти некваліфіковану працю, але висококваліфікована робота майже недоступна. Під час вибору курсів перекваліфікації важливо перевіряти не красиву назву внутрішнього сертифіката, а те, чи готує програма до визнаного зовнішнього іспиту або професійної реєстрації. Роботодавці іноді оплачують навчання, однак для них це інвестиція, тому невизначеність щодо майбутнього статусу працівника може впливати на рішення.

Не менш важливе ставлення до новоприбулих. Люди, які вже кілька років живуть у країні, нерідко дратуються через скарги тих, хто приїхав пізніше. Але колишні новачки самі проходили через нерозуміння системи, культурний шок і побутове невдоволення. Через двадцять років з'являться інші нові мігранти, і саме нинішнє покоління українців вирішуватиме, чи зустріти їх зверхністю, чи допомогти пройти перші складні роки.

Історія гастарбайтерів показує, що слово «тимчасово» не зупиняє життя. Контракти продовжуються, родини возз'єднуються, діти виростають, а громади стають частиною країни. Якою буде українська діаспора через 20 або 30 років, залежить не лише від державної політики. Її основу вже закладають ті, хто сьогодні вчить мову, будує зв'язки, допомагає новоприбулим і вирішує, чи залишатися у закритому колі, чи стати активною частиною ширшого суспільства.