Житло для статусних біженців у 2023 році: чому муніципалітети не виконують план

У серпні 2023 року нідерландські муніципалітети опинилися під подвійним тиском. Вони мали знаходити місця для українських переміщених осіб і водночас надавати житло статусним біженцям, які вже пройшли процедуру притулку та отримали позитивне рішення. Світлана Кошек розбирає дані за перше півріччя 2023 року та показує, чому відставання від плану стало проблемою не лише для окремих людей, а для всієї системи прийому біженців.

Матеріал відображає зміст ефіру від 6 серпня 2023 року та описує плани, показники й оцінки, актуальні на цю дату.

Хто такі статусні біженці та чому їм потрібне житло

Поки людина проходить процедуру притулку, її розміщенням займається організація COA. Після позитивного рішення відповідальність переходить до муніципалітету. Людина вже має право на проживання в країні, але не може залишити центр прийому, доки для неї не знайдуть житло.

Через це виникає ланцюгова реакція. Статусні біженці займають місця в центрах, хоча їхня процедура вже завершена. Нові заявники продовжують прибувати, але вільних місць для них стає дедалі менше. На дату ефіру приблизно 15 700 людей із позитивним рішенням ще не могли виїхати з центрів прийому. Водночас, за наведеними в ефірі даними, щотижня прибувало близько тисячі нових людей.

Муніципалітети повинні були розселити близько 21 тисячі статусних біженців у першій половині 2023 року, але загального плану не виконали. На друге півріччя було визначено ще приблизно 32 тисячі місць. До нового завдання додавалося невиконане за попередній період, тому для багатьох громад план ставав майже недосяжним.

Карта показала нерівномірне відставання

У публікації, яку розбирає Світлана, дані було перенесено на інтерактивну карту. Темно-зеленим позначали муніципалітети, які виконали або перевиконали завдання, світло-зеленим - ті, що наблизилися до 75 відсотків, жовтим - приблизно до половини, а червоним - ті, що не досягли навіть половини цілі.

Приклад Утрехта показував масштаб проблеми у великому місті. У першій половині року житло отримали 172 статусні біженці з 318 запланованих. Невиконана частина, 146 осіб, не зникала: її потрібно було додати до значно більшого завдання на наступні шість місяців.

Це важливе уточнення до самих відсотків. Навіть муніципалітет, який розмістив багато людей, міг залишатися далеко від цілі. А виконання попереднього плану не гарантувало, що громада впорається з наступним, якщо нове завдання суттєво збільшувалося.

Ситуація відрізнялася залежно від розміру громади та наявних можливостей. Один невеликий муніципалітет зміг розмістити близько 45 людей завдяки готелю, який збанкрутував. Але після цього його ціль майже подвоїли, а другого подібного об'єкта вже не було. Інший муніципалітет побудував 60 гнучких житлових одиниць: половину передали українцям, решту - статусним біженцям. Завдяки цьому там залишалося розмістити лише кілька людей, і місцева влада вважала новий план реалістичним.

Чому соціального житла недостатньо

Основна перешкода полягала не у відсутності бажання виконувати завдання, а в загальному дефіциті житла. Якщо муніципалітет віддає більше соціальних квартир статусним біженцям, цих квартир довше чекають місцеві мешканці, які роками стоять у черзі. Це посилює невдоволення та створює ризик конфлікту між групами, які фактично змагаються за один і той самий обмежений ресурс.

Утрехт на певний час фактично зосередив звільнене соціальне житло на статусних біженцях. Однак навіть такий крок не дав змоги виконати план. Через критику та побоювання нової напруги місто не хотіло повторювати заморожування для інших претендентів.

Муніципалітети просили спрощувати процедури, шукати нестандартні рішення та забезпечувати більше підтримки на загальнодержавному рівні. Але переобладнання будівель і спорудження модульного житла потребують часу. Навіть коли приміщення формально є, воно може вимагати серйозного ремонту, погоджень і зміни призначення.

Показовою була ініціатива протестантської церкви, яка закликала церкви, громадські організації та інші установи передавати порожні школи, офіси й будівлі для проживання. Організатори розраховували на тисячі місць, але на дату ефіру знайшли 25 локацій приблизно для 200 людей. Процес ішов значно повільніше, ніж очікувалося, через бюрократичні перешкоди та стан самих приміщень.

Як затримка блокує систему прийому

COA наполягала, щоб муніципалітети швидше розселяли людей із позитивним рішенням. Для центрів прийому це було критично: кожне незвільнене місце означало, що нового заявника немає де поселити. Переповнення одного рівня системи автоматично створювало кризу на іншому.

Будівництво гнучкого житла, переобладнання офісів, шкіл або готелів та використання інших тимчасових об'єктів частково допомагали. Проте люди прибували швидше, ніж з'являлися придатні місця. Саме тому окремі вдалі проєкти не розв'язували загальну проблему.

Світлана пов'язує цю ситуацію і з ширшою політичною кризою того періоду. Правила розподілу відповідальності між муніципалітетами залишалися предметом суперечок, а уряд не зміг запропонувати рішення, яке швидко змінило б становище. Тому місцева влада отримувала дедалі вищі цілі, не маючи достатньої кількості житла та швидких інструментів для його створення.

Що це означало для українців

Українські переміщені особи та статусні біженці перебували в різних правових системах, але муніципалітети мали шукати житло для обох груп. Крім того, вони повинні були враховувати потреби власних мешканців. На тлі дефіциту будь-яке пріоритетне розміщення однієї групи ставало чутливою темою для інших.

Світлана застерігала українців від очікування, що можливість отримати соціальне житло поза загальною чергою обов'язково збережеться після завершення тимчасового захисту. Це була її оцінка ситуації у серпні 2023 року, а не повідомлення про вже ухвалене правило. Вона припускала, що через дефіцит житла та суспільну напругу такий пріоритет можуть скасувати.

Проблема стосувалася не лише біженців. Житло було складно знайти студентам, літнім людям та іншим мешканцям країни. Університети вже обережніше ставилися до набору іноземних студентів, бо ті часто не могли знайти навіть кімнату. За таких умов нестача житла неминуче впливала і на ставлення до новоприбулих.

Практичний висновок: українцям, які планували залишатися в Нідерландах, варто було заздалегідь думати про перехід до самозабезпечення, а не будувати довгострокові плани лише навколо муніципального розміщення. Водночас Світлана наголошувала, що на дату ефіру спеціальна програма продовжувала діяти, а муніципалітети й далі створювали нові місця саме для українців.

Тимчасові місця і житло на кілька років

Наприкінці ефіру Світлана наводить кілька прикладів нових проєктів для українських переміщених осіб. Серед них були парк відпочинку приблизно на 300 місць, самостійні житлові одиниці біля Гарлема, переобладнання невеликої школи, перенесення близько 200 мешканців з об'єкта, який мали знести, та придбаний кемпінг приблизно для 170 людей.

У частині проєктів люди мали отримати окремі будиночки або приміщення з власною кухнею і туалетом. Інші залишалися ближчими до гуртожиткового формату. Окремі готелі також планували використовувати для груп із кількох десятків людей після завершення туристичного сезону.

У багатьох повідомленнях про довше розміщення повторювався строк близько трьох років. Це показувало, що країна готувалася не лише до короткої надзвичайної ситуації, а й до тривалішого перебування українців. Проте паралельно доводилося шукати будь-які тимчасові місця, адже на дату ефіру короткострокове розміщення було заповнене приблизно на 98 відсотків.

Нові локації давали людям більше стабільності, але не усували основного обмеження: житла потребували одразу кілька великих груп, а створювалося воно повільніше, ніж зростав попит. Тому позитивні новини про окремі проєкти слід було сприймати як часткове полегшення, а не як завершення житлової кризи.

Ситуація влітку 2023 року показувала, наскільки взаємопов'язані всі рівні прийому. Якщо муніципалітет не знаходить житло людині з уже наданим статусом, вона не може залишити центр, а центр не може прийняти нового заявника. Для українців у цей час продовжували відкривати нові локації, проте довгострокова безпека дедалі більше залежала від здатності перейти від тимчасового розміщення до самостійного життя.