Українці в Європі: як інтеграція змінює плани щодо повернення та подальшої міграції

Що довше українці живуть у країнах Європи, то сильніше їхні подальші рішення залежать не лише від безпеки в Україні. Робота, знання мови, школа для дітей, житло, доступ до медицини та умови підтримки поступово визначають, чи людина захоче повернутися, залишитися в нинішній країні або спробувати переїхати ще раз. У розборі ситуації в різних європейських державах Світлана Кошек показує, що інтеграція просувається нерівномірно, а за спільним режимом тимчасового захисту вже виникають дуже різні національні підходи.

Матеріал відображає дані, оцінки та заплановані зміни, наведені в джерелі, опублікованому 16 лютого 2025 року. Основна статистика описує становище у 2024 році, а окремі статуси та правила на 2025 рік на той момент ще готувалися або не набули чинності.

Робота є, але не завжди за кваліфікацією

Швидкий доступ до ринку праці допоміг багатьом українцям раніше почати самостійне життя. Особливо висока зайнятість спостерігалася у країнах, де був попит на працівників і ще до повномасштабної війни існували значні українські громади. Польща стала одним із прикладів такого поєднання: соціальні зв'язки полегшували пошук роботи, а роботодавці потребували людей на вакансії, які було складно заповнити.

Проте високий рівень зайнятості не означає, що люди використовують свою освіту та досвід. Чимало українців працюють у низькооплачуваних секторах або виконують роботу нижче своєї кваліфікації. Навіть у Швеції, де працювала значна частина опитаних, майже половина повідомляла, що не може повною мірою застосовувати свої навички.

Серед головних перешкод залишаються мова та визнання дипломів. Для багатьох професій недостатньо просто знайти роботодавця: потрібно пройти тривалу процедуру підтвердження кваліфікації. В Австрії додатковою проблемою ставало побоювання втратити житло або іншу підтримку після виходу на низькооплачувану роботу, яка ще не забезпечує справжньої незалежності.

На можливість працювати також впливають сімейні обставини. Серед переміщених осіб багато жінок із дітьми, тому доступність школи, дитячого догляду та зручного розкладу безпосередньо визначає їхню участь у ринку праці.

Мова працює найкраще разом із практикою

Підходи до мовної та професійної інтеграції помітно відрізняються. Німеччина спочатку зробила акцент на мові й загальній інтеграції, а не на негайному працевлаштуванні. Згодом зайнятість українців почала зростати, але значна частина людей усе одно працювала у сферах, які не вимагали їхньої формальної кваліфікації.

Це посилило дискусію про гнучкіші способи навчання. Замість вибору між мовними курсами та роботою розглядаються цільові заняття для конкретної професії й вивчення мови безпосередньо на робочому місці. Подібні комбіновані програми діяли в Німеччині, окремих регіонах Бельгії та Швеції.

Ключова умова: мовна підтримка має вести не лише до формального рівня знань, а й до реальної роботи, що відповідає можливостям людини. Без цього зайнятість може зростати, але професійне зниження залишатиметься надовго.

Фінансова незалежність теж не зводиться до самого факту працевлаштування. У Польщі зарплата була основним джерелом доходу для більшості опитаних, однак тимчасові контракти та нестача доступного житла зберігали їхню вразливість. Отже, робота може зменшити залежність від державної допомоги, але не завжди одразу створює стабільне становище.

Альтернативні статуси відкриваються не для всіх

На тлі тривалої інтеграції окремі країни почали готувати дозволи на проживання, які мали дати частині українців можливість залишитися після тимчасового захисту. Насамперед це стосувалося економічно самостійних людей.

У Польщі обговорювався тимчасовий дозвіл на проживання строком до трьох років для тих, хто щонайменше рік мав тимчасовий захист. В Австрії перехід до альтернативного статусу пов'язували з попереднім періодом роботи, страхуванням, базовим знанням німецької мови, житлом і фінансовою незалежністю. Через суворі умови очікувалося, що такий шлях буде доступний лише невеликій частині українців.

У Чехії готували спеціальний довгостроковий статус на п'ять років. Серед передбачених вимог були щонайменше два роки безперервного проживання під тимчасовим захистом, економічна незалежність, відсутність судимостей і виконання умов усіма членами сім'ї. Статус мав давати вільний доступ до ринку праці, але не право на низку соціальних виплат. Родина повинна була самостійно забезпечити житло та медичне страхування.

Такі моделі показують напрям, але не створюють універсального рішення. Вони допомагають країнам утримати потрібних працівників, водночас відсікаючи людей, які не можуть виконати фінансові та інші вимоги. Саме вразливі групи ризикують мати найменше можливостей для переходу, хоча найбільше потребують передбачуваного статусу.

Підтримка скорочується нерівномірно

У багатьох країнах умови приймання поступово ставали жорсткішими. Польща та Чехія скорочували житлову підтримку й збільшували очікування, що люди оплачуватимуть проживання самостійно. У Бельгії через нестачу місць закривали пункти приймання, хоча серед новоприбулих ставало більше літніх людей, осіб з обмеженою мобільністю та людей із воєнними травмами.

Найжорсткіший приклад у розборі стосувався Угорщини, де доступ до житла та допомоги пов'язали з тим, чи походить людина з території, яку держава вважає небезпечною. Значну частину місць у притулках закрили, а виселення вже почалися. Європейська комісія повідомляла про перевірку цих змін через можливу суперечність спільним правилам захисту.

Скорочення виплат часто пояснюють прагненням стимулювати працевлаштування. Однак у наведених дослідженнях становище людини сильніше залежало від демографічних обставин і знання мови, ніж від розміру допомоги. Достатня підтримка може дати час для навчання, підтвердження кваліфікації та пошуку відповідної роботи. Її різке скорочення здатне швидко підштовхнути людей до будь-якої зайнятості, але мати негативні довгострокові наслідки, зокрема для освіти дітей.

Школа та житло посилюють укорінення

Освіта дітей є не лише побутовим питанням, а й важливим чинником майбутніх планів родини. У домогосподарствах, які мали намір повернутися, діти частіше продовжували українське онлайн-навчання. Там, де повернення не планували, значно більшою була частка дітей, які навчалися лише в місцевій системі.

Країни по-різному заохочували перехід до місцевих шкіл. У Німеччині використовували підготовчі класи, а в Польщі відвідування місцевої школи пов'язали з отриманням дитячих виплат. Але формальна вимога не усуває нестачу місць, персоналу та мовної підтримки. У Румунії дітям було складно перейти до місцевого навчання без належної допомоги з мовою, а в Чехії та Бельгії доступ обмежували черги й нестача можливостей, особливо для старших підлітків.

Житло створює схожий поділ. У Польщі, Чехії, Румунії та Швеції значна частина українців уже жила в орендованому або власному помешканні. У Німеччині частка людей із незалежним житлом була набагато нижчою. Постійне житло зміцнює зв'язок із країною, тоді як проживання у притулку може зберігати залежність від допомоги, але водночас давати доступ до соціальних послуг, яких немає на приватному ринку.

Чому намір повернутися слабшає

Наприкінці 2024 року багато українців усе ще висловлювали бажання колись повернутися, але лише невелика частина планувала зробити це найближчим часом. Значна група залишалася невизначеною. Порівняння опитувань також показувало, що частка людей, які мають намір або схильність повернутися, за рік скоротилася.

Рішення залежить від безпеки та економічної ситуації в Україні, але дедалі більше значення мають можливості для самої людини та її родини у країні перебування. Ті, хто вже працює, особливо часто називають доступ до роботи важливим чинником. Близькість до України, навпаки, допомагає підтримувати зв'язки та пов'язана з вищим наміром повернутися.

Подальший переїзд до третьої країни також не є простим сценарієм. Він потребує грошей, нової адаптації та достатньо вагомої причини, наприклад кращої роботи або родинних зв'язків. Тому вкладення в мову, кар'єру, житло й освіту дітей поступово зменшують привабливість нової міграції.

Зв'язок з Україною залишається частиною вибору

Тимчасовий захист не однаково регулює тривалі поїздки в усіх країнах. Відсутність може вплинути на виплати, реєстрацію місця проживання або сам статус. Через відмінності правил поїздка до України для догляду за родичем, навчання чи інших важливих справ іноді створює ризики, яких люди не очікують.

Водночас можливість підтримувати сімейні та культурні зв'язки зі своєю країною має значення для добровільного повернення в майбутньому. У цьому й полягає головна дилема: європейські держави дедалі більше інтегрують людей, які вже стали частиною їхніх ринків праці та громад, але прагнуть не закрити шлях до повернення й участі у відновленні України.

На дату джерела єдиного рішення після тимчасового захисту ще не було. Країни поступово формували власні моделі відповідно до потреб ринку праці, політичної ситуації та готовності фінансувати підтримку. Для українців це означало, що майбутній вибір визначатиметься не однією директивою, а поєднанням особистої самостійності, сімейних обставин, зв'язку з Україною та конкретних правил держави, у якій вони живуть.