Уроки югославських біженців: що їхній досвід підказує про майбутнє українців у Нідерландах

Наприкінці 2024 року Світлана Кошек розібрала велике дослідження, підготовлене на замовлення нідерландського уряду. Його автори вивчали, чому люди, які втекли від воєн у колишній Югославії, залишалися в Нідерландах або виїжджали з країни, та які висновки з цього досвіду можна зробити щодо українців. Це не спроба передбачити однаковий сценарій для двох різних груп. Дослідження радше показує, які чинники насправді впливають на повернення, чому тимчасовість часто затягується і чому інтеграцію не варто відкладати до завершення війни.

Матеріал відображає зміст ефіру від 30 грудня 2024 року та розглянутого в ньому дослідження. Згадані політичні плани, статуси й очікування передані станом на цю дату.

Схожий початок не означає однакове майбутнє

Війни в колишній Югославії та війна в Україні мають різну передісторію, характер і геополітичний контекст. Югославія розпалася на окремі держави, а збройні конфлікти спалахували хвилями в різних регіонах. Етнічне протистояння тривало й після завершення активних бойових дій. Україна, навпаки, залишається національною державою та невдовзі після початку повномасштабної війни отримала статус кандидата на вступ до ЄС.

Тому досвід боснійців, косовських албанців та інших вихідців із колишньої Югославії не можна механічно переносити на українців. Навіть усередині югославської групи рішення залежали від регіону походження, безпеки, громадянства, сімейних зв'язків і можливості повернутися саме додому, а не просто на територію нової держави.

Водночас є важливі паралелі. Обидві групи спочатку тепло прийняли суспільство та уряд. В обох випадках серед прибулих було багато жінок і дітей, а тимчасові механізми створювалися з припущенням, що війна завершиться за кілька місяців і люди поїдуть назад. Це припущення виявилося помилковим для колишньої Югославії та вже стало проблемою для українців, які не знають, яким буде їхній статус після завершення тимчасового захисту.

Як змінювалася політика щодо вихідців із Югославії

Спочатку люди з Югославії могли залишатися в Нідерландах за продовженими туристичними візами. У 1992 році для частини прибулих запровадили статус переміщених осіб. Паралельно можна було подаватися на звичайний притулок, але доступ до роботи та інтеграції був обмежений, а окремого житла люди часто не мали. Політика виходила з того, що перебування буде коротким.

Коли стало зрозуміло, що конфлікти затягуються, почалося оформлення звичайних статусів. Правила не були стабільними: одним групам тимчасовий захист надавали, іншим уже відмовляли, а раніше видані дозволи могли переглядати. Значення мало не лише те, з якої колишньої республіки приїхала людина, а й те, чи вважали конкретний регіон безпечним у певний момент.

Після Дейтонських угод Нідерланди, дотримуючись міжнародних рекомендацій, зосередилися на добровільному поверненні до Боснії і Герцеговини. Людям дозволяли поїхати та оцінити умови на місці без негайної втрати статусу. Існували фінансові програми повернення, зокрема підтримка фахівців, чиї навички могли бути потрібні для відбудови. Однак у перші роки цими програмами користувалися обмежено.

Повернення ускладнювали й документи. Після розпаду Югославії частина людей не могла підтвердити громадянство нових держав через знищені архіви, змішані сім'ї або небажання консульств допомагати з оформленням. Так виникали ситуації, коли людина не могла ані повноцінно закріпитися в Нідерландах, ані реально повернутися.

Чому формальне завершення війни не повертає колишній дім

Дослідження називає небажання повертатися багатошаровим. На рішення впливали вік, стать, національність, ідентичність, пережита травма та тривала невизначеність. Для багатьох мешканців Боснії закінчення бойових дій не означало відновлення того життя, яке вони залишили.

Будинок міг бути зруйнований або перебудований, сусіди змінювалися, інфраструктура залишалася слабкою, а роботу було важко знайти. Люди не завжди погоджувалися переїхати до іншої частини країни, бо не хотіли вдруге ставати переміщеними особами вже у власній державі. Для змішаних сімей, дезертирів і тих, хто боявся колишніх противників, повернення могло залишатися особисто небезпечним навіть після мирних домовленостей.

Дім після війни: це не лише дах і географічна точка. Це також зв'язки, звичне оточення, традиції та відчуття належності. Якщо все це зруйноване або змінилося, можливість фізично приїхати ще не означає можливості відновити колишнє життя. Саме ця частина югославського досвіду особливо відгукується українцям, чиї міста окуповані, пошкоджені або втратили звичне середовище.

Більшість рішень не визначаються виплатами

Дані, наведені в ефірі, не підтверджують твердження, що майже всіх югославських біженців згодом відправили назад. Дослідження міграційної поведінки людей, які отримали притулок у Нідерландах у другій половині 1990-х років, показало, що до кінця 2015 року країну залишила приблизно третина. Близько 4% повернулися до країни походження, 12% переїхали до іншої країни, ще близько 15% були зареєстровані як такі, що вибули в невідомому напрямку. Трохи менше 70% залишилися в Нідерландах.

Програми повернення могли допомогти окремим людям, але не стали головною причиною масових рішень. Навіть програмою рееміграції, яка передбачала фінансову та іншу підтримку за певних умов, у згаданий п'ятирічний період скористалися лише 727 осіб.

Основний висновок дослідження: уряду важко впливати на найважливіші мотиви. Людина оцінює не тільки запропоновану виплату, а й безпеку, житло, роботу, здоров'я, близьких, майбутнє дітей та реальність повернення до конкретного місця. Допомога з виїздом найкраще працює для визначених груп, які мають зрозуміле безпечне місце, близьких і власний інтерес повернутися.

Чому інтеграцію радять починати раніше

Автори дослідження виходять із реалістичного припущення, що більшість людей, які рятуються від воєнного насильства, не залишають Нідерланди. Вони не знайшли підстав очікувати принципово іншої поведінки від українців. Тому тривале утримання людей у суто тимчасовій системі лише накопичує проблеми.

Серед запропонованих напрямів - стабільне житло, інтеграційна підтримка, заохочення не просто до будь-якої, а до відповідної кваліфікації роботи, увага до психічного здоров'я та можливість людям самостійно керувати своїм життям. Світлана підтримує центральну думку звіту: мовні та інтеграційні програми потрібні вже зараз, а не після остаточного рішення щодо статусів.

Теплий прийом із часом також змінюється. У випадку вихідців із Югославії з'явилися критичні голоси через проблеми інтеграції, напруження навколо центрів розміщення та тиск на житловий ринок. Подібні процеси дослідники вже помічають щодо українців. Чим довше триває перебування, тим менш переконливою стає політика, яка майже не готує людей до самостійного життя.

Які висновки це дає українцям

На дату ефіру не було готової відповіді, що саме станеться після тимчасового захисту. Нідерланди очікували спільного напряму від ЄС, а можливі національні програми ще розроблялися. Світлана очікувала появи різних шляхів, зокрема через роботу та інші підстави, але наголошувала, що автоматичного статусу лише через наявність роботи чи постійного контракту немає.

Югославський досвід не обіцяє українцям конкретного дозволу на проживання. Він показує інше: перехід після війни може тривати роками, програми добровільного повернення співіснуватимуть із можливостями залишитися, а життєві ситуації різних людей вимагатимуть різних рішень. Особливі механізми можуть знадобитися літнім людям, людям з інвалідністю та тим, хто об'єктивно не здатний забезпечити себе роботою.

Для працездатних людей головний практичний висновок ефіру полягає в тому, щоб не чекати пасивно на чуже рішення. Мова, відповідна робота, освіта, волонтерство та участь у суспільстві не гарантують майбутнього статусу, але допомагають будувати самостійне життя і показують реальну інтеграцію. Остаточний вибір між поверненням і життям у Нідерландах кожній людині доведеться робити з огляду на власну безпеку, сім'ю, ресурси та доступні законні шляхи.

Досвід колишньої Югославії не дає готового сценарію для України, але руйнує дві ілюзії: що після миру всі швидко повернуться і що тимчасовий режим можна без наслідків продовжувати роками. Якщо значна частина людей залишиться, державі потрібні сталі рішення, а самим українцям - усвідомлені плани, які не залежать лише від очікування наступної урядової заяви.