Добровільне повернення в Україну: яку підтримку готували Нідерланди та що це означало для тих, хто залишався

На початку лютого 2025 року уряд Нідерландів представив напрям довгострокової політики щодо українців під тимчасовим захистом. У центрі документа були два паралельні завдання: заздалегідь підготувати добровільне повернення, коли воно стане безпечним і сталим, та знайти національне рішення для людей, які залишатимуться в Нідерландах довше. В ефірі Світлана Кошек пояснює, чому згадка про пріоритет повернення не означала негайного примусового виїзду і які практичні наслідки могли мати запропоновані напрями.

Матеріал відображає зміст ефіру від 3 лютого 2025 року та стан урядових планів на цю дату. Остаточні умови програми повернення і нового національного статусу тоді ще не були затверджені.

Чому уряд почав готувати довгострокове рішення

У листі виходили з того, що війна тривала майже три роки, її результат залишався невизначеним, а швидке й безпечне повернення великої кількості людей не виглядало реалістичним. Навіть можливе перемир'я саме собою не означало, що наступного дня Україна стане достатньо безпечною для повернення. Потрібен був час, щоб люди могли і захотіли повернутися, а також щоб з'явилися житло, робота та умови для нормального життя.

Тимчасовий захист на той момент діяв до 4 березня 2026 року. Можливість його подальшого продовження на рівні ЄС обговорювалася, але не була гарантована. Нідерланди тому готували власний варіант на випадок, якщо спільне європейське рішення не з'явиться вчасно.

Без нового механізму після завершення тимчасового захисту могли активуватися раніше подані заяви про притулок, які перебували на паузі. Масовий одночасний розгляд таких заяв створив би надмірне навантаження на міграційну систему. Національне рішення мало дати людям визначені права, обов'язки та соціальні гарантії, а державним і муніципальним службам - можливість організувати перехід.

Повернення лише за двох умов

Головний принцип: у документі йшлося про добровільне повернення, коли воно стане можливим на безпечній і сталій основі. Для цього мали одночасно завершитися дія тимчасового захисту та виникнути умови, за яких повернення не створювало б постійної загрози людям.

Світлана окремо наголошує, що коротке припинення вогню або політична заява про перемир'я ще не дорівнюють сталій безпеці. Повернення не мало будуватися на ситуації, коли бойові дії формально зупинилися, але ризик їх поновлення зберігається. Коли саме могла настати така безпека, у листі не визначали.

Дослідження намірів українців також показувало різні плани. Частина людей хотіла повернутися, якщо в Україні буде безпечно, значна частина сумнівалася, а дехто не планував повертатися навіть за таких умов. На рішення впливали тривалість і характер війни, стан окупованих та звільнених територій, економічна ситуація, темпи відбудови й особисті обставини. Тому єдиний сценарій для всіх не відповідав реальній картині.

Що мала передбачати програма повернення

Майбутню програму описували не як оплату квитка та завершення відповідальності, а як організоване й супроводжуване повернення. Її розробляли за участю міністерств, муніципалітетів, громадських організацій, представників українців у Нідерландах та українського уряду.

Участь мала бути добровільною. Людина повинна була відмовитися від своєї заяви про притулок до виїзду, підписати угоду із зазначеним строком повернення та отримати інформацію про умови й доступну допомогу. На дату ефіру остаточної програми ще не існувало: деталі, включно з фінансовими наслідками, лише опрацьовувалися.

Важливою частиною задуму був зв'язок із відбудовою України. Уряд виходив із того, що для успішного повернення людям потрібні не тільки безпека, а й житло та робота. Тому розглядали професійне навчання і підвищення кваліфікації українців у сферах, які могли бути потрібні для відбудови. Серед таких напрямів у листі називали охорону здоров'я, водний сектор, сільське господарство, енергетику та екологічне стале будівництво.

Також обговорювали можливість поєднувати українських фахівців у Нідерландах із майбутніми проєктами відновлення, партнерствами компаній і співпрацею між нідерландськими та українськими муніципалітетами. Окремо розглядали віддалену роботу з Нідерландів на українські компанії. Це були напрями подальшої розробки, а не гарантовані робочі місця чи готові індивідуальні пропозиції.

Національне рішення для тих, хто залишався

Поряд із поверненням уряд визнавав необхідність рішення для українців, які мали залишатися в Нідерландах довше. Основним варіантом називали тимчасовий дозвіл на проживання з чітко визначеним строком. Його отримання також планували пов'язати з відмовою від заяви про притулок.

Такий статус мав дозволити людям офіційно працювати, оплачувати житло та інші витрати й брати участь в економіці на умовах, наближених до правил для інших іноземних резидентів. Водночас уряд ще мав визначити права, обов'язки, соціальні гарантії, порядок переходу та фінансові наслідки.

Світлана припускала, що це міг бути гуманітарний тимчасовий дозвіл без початкової вимоги до доходу, оскільки людей, яким ще небезпечно повертатися, все одно потрібно було законно розмістити в країні. Але вона чітко відокремлювала таке припущення від тексту документа: конкретний вид дозволу, строк його дії та умови на той момент ще не були оголошені.

Так само не було підтверджено, що новий статус автоматично вестиме до постійного проживання чи громадянства. Світлана вважала логічним, що для інтегрованих і самостійних людей надалі можуть з'явитися шляхи переходу на звичайні робочі, підприємницькі або інші дозволи. Проте точні правила мали залежати від остаточного рішення.

Самостійність як основа тривалого перебування

Довгострокову політику прямо пов'язували із самодостатністю та участю в нідерландському суспільстві. Поступовий перехід уже почався: українці з достатнім доходом сплачували внесок за проживання, а виплати могли скорочувати або припиняти. Уряд також аналізував можливість подальшого збільшення обов'язкового внеску.

Світлана пояснювала, що безоплатне житло, медичне забезпечення та інша спеціальна підтримка не могли тривати безкінечно. Перехід, за логікою документа, мав бути поступовим, а не одномоментним. Людей готували до звичайної системи, в якій вони працюють, сплачують податки, страхування та власні витрати.

Окреме значення мали мова і стабільна робота. Додаткові кошти для муніципалітетів спрямовували на доступне вивчення нідерландської, адже знання мови впливає на можливість отримати першу роботу, змінити її на кращу та спілкуватися з роботодавцем. Тим, хто не міг знайти роботу, Світлана радила розглядати волонтерство як спосіб отримати місцеві контакти, рекомендацію та перший запис у нідерландському резюме.

Водночас одна схема не могла однаково відповідати становищу працівників, підприємців, пенсіонерів, людей з інвалідністю та сімей із дітьми. Особливо невизначеним залишалося майбутнє тих, хто об'єктивно не міг забезпечити себе працею. На дату ефіру окремого остаточного рішення для цих груп у розібраному листі не було.

Житло та муніципальні локації

Перехід до іншого статусу не означав автоматичного виселення на вулицю. Муніципалітети залишалися частиною планування, а уряд мав врахувати дефіцит житла та навантаження на місцеві органи. Закриття конкретної локації могло призвести до переселення, оскільки багато будівель орендували тимчасово або планували знести.

Світлана не обіцяла, що нове житло буде швидко доступним чи комфортнішим. Вона лише пояснювала логіку системи: поки людина законно перебуває в країні та залежить від муніципального розміщення, для неї шукатимуть певне рішення. Одночасно внески могли зростати, щоб заохочувати тих, хто має достатній дохід, переходити до самостійної оренди, якщо це можливо.

На дату ефіру уряд окреслив напрям, але ще не затвердив усі механізми. Добровільне повернення мало супроводжуватися підтримкою та бути пов'язаним із реальною безпекою, житлом, роботою і відбудовою України. Для тих, хто залишався, готували окремий тимчасовий статус і поступовий перехід до самостійності. Тому головним практичним висновком Світлани було не чекати одного рішення для всіх, а стежити за остаточними правилами, вивчати мову, зміцнювати професійне становище та заздалегідь визначати власний напрям - повернення, інший дозвіл на проживання або, за наявності особистих підстав, процедура притулку.