Відновлення Маріуполя не почнеться в один день і не зводитиметься до нового будівництва. Підготовка до нього вже потребує людей, матеріалів, фінансування та розуміння того, що саме має зберегти місто. У продовженні розповіді про нідерландського архітектора Світлана Кошек передає його бачення майбутньої роботи: спочатку потрібно втримати громаду, після звільнення повернути базові функції, а потім переходити до великого проєкту разом з українськими та іноземними фахівцями.
Матеріал відображає зміст другої частини розповіді, опублікованої 11 травня 2023 року, про тодішнє бачення підготовки до майбутнього відновлення Маріуполя.
Слухати статтю
Готуватися потрібно заздалегідь
Архітектор уже мав досвід роботи в Україні та займався проєктами в Маріуполі у 2015 році. Під час повномасштабної війни він тричі відвідував Україну і долучився до підготовки проєктів відновлення країни.
На його думку, чекати моменту, коли можна буде безпосередньо вийти на будівельний майданчик, не можна. Щоб після звільнення діяти швидко, потрібно заздалегідь визначити ризики, підготувати матеріали, зібрати достатню кількість спеціалістів і правильно спрямувати кошти. Інакше навіть за наявності фінансування відновлення може затриматися через нестачу людей, ресурсів або узгоджених рішень.
В інтерв'ю звучить бажаний орієнтир: приблизно за п'ять років побачити перший результат. Це не подано як гарантований строк повного відновлення міста. Йдеться про амбітну мету та впевненість у тому, що за належної підготовки робота може просуватися швидко.
Головна передумова: ще до початку масштабного будівництва потрібно створити основу, яка дозволить не втрачати час у майбутньому.
Спочатку зберегти громаду
Розповідь про відновлення починається не з будівель, а з людей. Міська влада Маріуполя продовжує працювати дистанційно з іншого міста. Її першим завданням було знайти мешканців, зрозуміти, куди вони виїхали, та допомогти їм підтримувати зв'язок між собою.
Це важливо, тому що місто існує не лише як територія. Якщо люди розсіяні, але залишаються спільнотою, вони можуть брати участь у визначенні його майбутнього. Збережені контакти також створюють основу для повернення міських служб, спільного планування та подальшої роботи з українськими й міжнародними партнерами.
Після звільнення наступним етапом має стати відновлення найнеобхіднішого - базових функцій, без яких місто не може працювати. Лише після цього передбачається перехід до великого проєкту реконструкції за участю широкої групи українських фахівців та їхніх іноземних колег.
Така послідовність показує, що відновлення розглядають як тривалий процес. Спершу потрібно повернути можливість жити й працювати, а вже потім реалізовувати масштабне бачення нового міста.
Починати з того, що вціліло
Масштаб руйнувань може створювати враження, що від Маріуполя нічого не залишилося і починати доведеться з порожнього місця. Архітектор визнає величезну шкоду, але не погоджується з тим, що місто втрачено повністю. Навіть невеликі вцілілі ділянки можуть стати першими точками відновлення.
Цей підхід важливий не лише практично. Збережені частини міста підтримують зв'язок між минулим і майбутнім. Новий Маріуполь не має бути простором без пам'яті про людей, події та працю, які сформували його раніше.
Особливе місце в розмові посідає Азовсталь. Вона стала символом опору, болю та скорботи, але водночас упродовж багатьох років була символом економіки й промислової історії міста. Саме тому архітектор вважає цінним збереження того, що можливо зберегти.
За його спостереженням, попри майже повне руйнування промислового комплексу, там можуть залишатися окремі старі й міцні споруди. Вони могли б стати відправною точкою для майбутньої роботи. У розмові це бачення залишається концепцією, а не готовим затвердженим планом.
Чого навчає досвід Роттердама
Як приклад архітектор наводить Роттердам, який був практично знищений під час війни, а згодом відбудований як сучасне індустріальне місто. Для Маріуполя ця історія важлива не як шаблон, який потрібно просто повторити, а як доказ того, що портове промислове місто може відродитися після катастрофічних руйнувань.
Велика територія Маріуполя, за його словами, дає змогу не лише повернути втрачене, а й розмістити більше функцій, ніж було раніше. Водночас пропоноване оновлення не заперечує збереження символічних місць. Навпаки, сучасне місто може поєднувати нову архітектуру з фрагментами, які несуть історичну та емоційну цінність.
Між Роттердамом і Маріуполем бачать природний зв'язок: обидва є портовими містами, а Роттердам має власний досвід майже повного воєнного руйнування. В інтерв'ю йдеться про прагнення нідерландського міста підтримати Маріуполь і вибудувати з ним особливе партнерство.
Контакти вже не обмежуються загальними заявами. Представники Маріуполя спілкувалися з представниками Роттердама, відбувалися зустрічі в Утрехті, а двоє працівників маріупольської міської влади перебували в Нідерландах і продовжували працювати між нідерландською та українською сторонами.
Грошей і креслень недостатньо
У майбутньому відновленні очікується допомога Європи - через інвестиції, проєктування та інші формати співпраці. Мета полягає не лише в тому, щоб якомога швидше відбудувати країну, а й у тому, щоб відновити її економіку.
Проте архітектор окремо наголошує на соціальних, культурних, ділових та економічних зв'язках. Під час його попередньої роботи в Україні взаємне знання між Україною та Нідерландами було значно слабшим. За його спостереженням, люди мало знали одне про одного і не завжди усвідомлювали навіть масштаб іншої країни.
Після початку повномасштабної війни ситуація змінилася. Україною зацікавилися державні, громадські та комерційні організації, а контакти стали двосторонніми. Найважливіше, що поряд із міждержавною співпрацею виникли прямі зв'язки між людьми.
Сила партнерства: довготривале відновлення залежить не тільки від обсягу вкладених коштів, а й від здатності українських та іноземних фахівців, громад і міст працювати разом. Саме людські контакти можуть зробити майбутні проєкти міцнішими та змістовнішими.
Місто, до якого хочеться повернутися
У цій розмові Маріуполь постає не лише як місце майбутнього будівництва. Йдеться про повернення громади, збереження пам'яті, запуск економіки та створення нового міського середовища без втрати важливих символів.
Світлана підтримує побажання архітектора, щоб Україна отримала те, на що заслуговує. Її власний підсумок ширший за тему окремого міста: мета полягає в тому, щоб Україна стала країною, з якої люди не прагнуть утекти, а до якої, навпаки, хочуть їхати й повертатися. На її думку, можливість такого майбутнього ближча, ніж може здаватися, але її потрібно готувати вже зараз.
